Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Особа звернулася до суду з позовом до державного підприємства про стягнення невиплаченої заробітної плати. Позивач зазначала, що вона перебувала на амбулаторному лікуванні, їй видано листок непрацездатності. Під час амбулаторного лікування вона тимчасово виїжджала за кордон України, про що попередньо повідомила лікаря. Відповідач перерахував на її картковий рахунок заробітну плату та також допомогу з тимчасової непрацездатності.
Згодом керівництво ДП повідомило, що вона була відсутня на робочому місці без поважних причин, оскільки виданий їй листок непрацездатності визнано таким, що продовжений за вказаний період з порушенням закону.
Наказом відповідача від її звільнено з роботи за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України та зобов`язано фінансово-економічну, облікову службу на підставі листа міськрайонної поліклініки при здійсненні остаточного розрахунку при звільненні утримати з неї грошові кошти за 6 днів, виплачені їй згідно з наданим лікарняним листком.
Позивач зазначала, що утримання відповідачем із її заробітної плати грошових коштів проведено незаконно та просила стягнути з ДП невиплачену заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку.
Відповідач покликався на те, що утримання із заробітної плати позивача відбулося правомірно, оскільки проводилося на підставі її письмової заяви.
Суди всіх інстанцій дійшли висновку про протиправність відрахувань, здійснених відповідачем, а позов задовольнили.
Суди зазначили, що відповідно до ч.1 ст.128 КЗпП України при кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати двадцяти процентів, а у випадках, окремо передбачених законодавством України, - п’ятдесяти процентів заробітної плати, яка належить до виплати працівникові.
Згідно з положеннями ч.ч.1,2 ст.127 КЗпП України відрахування із заробітної плати можуть провадитись тільки у випадках, передбачених законодавством України.
Відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості підприємству, установі і організації, де вони працюють, можуть провадитись за наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу:
1) для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічильних помилок; для погашення невитраченого і своєчасно не поверненого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості; на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування. У цих випадках власник або уповноважений ним орган вправі видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу, погашення заборгованості або з дня виплати неправильно обчисленої суми;
2) при звільненні працівника до закінчення того робочого року, в рахунок якого він вже одержав відпустку, за невідроблені дні відпустки. Відрахування за ці дні не провадиться, якщо працівник звільняється з роботи з підстав, зазначених в пунктах 3, 5, 6 статті 36 і пунктах 1, 2 і 5 статті 40 цього Кодексу, а також при направленні на навчання та в зв'язку з переходом на пенсію;
3) при відшкодуванні шкоди, завданої з вини працівника підприємству, установі, організації (стаття 136).
Відповідно до положень ст.26 Закону України «Про оплату праці» відрахування із заробітної плати можуть провадитися тільки у випадках, передбачених законодавством.
Не допускаються відрахування з вихідної допомоги, компенсаційних та інших виплат, на які згідно з законодавством стягнення не звертається.
Суд апеляційної інстанції також звернув увагу на те, що зазначені норми передбачають виключний перелік підстав для відрахування із заробітної плати працівника для покриття заборгованості перед підприємством, а тому розширеному тлумаченню не підлягають.
А судом першої інстанції встановлено, що відповідачем при звільненні особи було утримано із її заробітної плати грошові кошти, які були виплачені їй згідно з лікарняним листком за рахунок Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
Однак утримання із заробітної плати працівника виплаченої йому допомоги у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності не відноситься до переліку підстав, встановленого положеннями ст.ст. 127, 128 КЗпП України, ст. ст. 25, 26 Закону України «Про оплату праці».
Також судом встановлено, що із заробітної плати особи було відраховано більше 40% від суми, яка була нарахована при звільненні.
Крім того, суди встановили, що грошові кошти за спірний період її тимчасової непрацездатності були виплачені за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, а не за рахунок коштів підприємства.
А посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що утримання із заробітної плати позивача відбулося правомірно, оскільки проводилося на підставі її письмової заяви суд визнав такими, що не заслуговують на увагу, оскільки наявність письмової згоди працівника на проведення утримання з її заробітної плати у даному випадку не може бути підставою для такого утримання, оскільки це суперечить вимогам закону.
Касаційний цивільний суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій та зазначив, що відрахування із заробітної плати працівника виплаченої йому допомоги у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності не передбачено статтями 127, 128 КЗпП України (постанова від 31.01.2020 у справі № 361/5873/16-ц).
Джерело: Українське право
_03_03.png)
